Valery Dance Academy

ЛІДІЯ КОРСУН,
кореспондент газети “ Час і подіі”, Чікаго, США.

ВАЛЕРІЙ ДЕБЕЛИЙ
Арт. Директор Української Академії Танцю, Вінніпег, Канада.

На початку квітня в Торонто слідом за Україною відбулось святкування 100-річчя з дня народження П. Вірського. Туди прибули актори-вірчани з України, Канади і Америки (понад сотні родин їх тут проживає, переважно у вимушеній еміграції). Вони – свідки епохи П.Вірського. За редакційним завданням я мала інтерв’ю з багатьма із них. Всім їм болить сьогоднішній стан рідного Ансамблю, що носить ім’я незабутнього геніального Майстра і Вчителя – Павла Вірського. Кожен із них знайомий з минулорічним виступом Ансамблю на гастролях в США та Канаді і всі вони одностайні в одному: душа танцю, естетика Вірського щезли (про основне з цих інтерв’ю писали в травні цього року часописи діаспори “Час і Події”, ”Свобода”). Мала експрес-інтерв’ю з кількома глядачами в Нью- Йорку, що бачили гастролі обох епох Ансамблю. Реакція: “Гарно, та не те”. Заінтригувало: чому? А невдовзі відбулись в Києві парламентські слухання з питань культури, ряд відомих подій (часом вдалих, часом провальних), пов’язаних з діями уряду в галузі культури і згадана в заголовку проблемна стаття в “Дзеркалі тижня”, яка вказала на безпредметність розмов у Верховній Раді, відсутність концепції розвитку культури в умовах ринку, в яких вочевидь розгубились “всі ті ж старі обличчя” від мистецтва. Вона нас всіх тут, вболіваючих за Україну і в міру можливостей працюючих для неї, зачепила “за живе”. І ми, зокрема, з одним із присутніх на святкуванні в Торонто вірчан - балетмейстером В. Дебелим, продовжили діалог-інтерв’ю, вийшовши за рамки долі Національного Ансамблю танцю. Проте вважаємо корисним помістити тут і першу, “торонтівську” розмову про те, звідкіля взявся Павло Вірський, яким був і який наш, нащадків, борг перед ним. Це має опосередковане відношення до розмови в українському парламенті та пафосу статті “ Дзеркала тижня”.

Представляю мого співбесідника Валерія Дебелого і представляю його творчий шлях, виключно для того, щоб ми побачили людину в кадрі, котра буде моїм співбесідником. Випускник першої студії Ансамбля танцю України, соліст цього балету; випускник Санкт-Петербурзької консерваторії, - факультет- режисура балету; балетмейстер-постановник Ансамблю ім. П. Вірського, художній керівник Ансамблю пісні та танцю “Донбас” (м. Донецьк); режисер-балетмейстер масових театралізованих дій ”Москонцерту”; художній керівник-директор ансамблю “Калина” (м. Київ); головний балетмейстер і режисер Академічного народного хору ім. Г. Верьовки, заслужений діяч мистецтв України, доцент, Лауреат Міжнародної премії по хореографії (”Гран-Прі”). Сьогодні – засновник і художній керівник своєї приватної компанії танцюу Вінніпезі.

Традиції та новаторство

– Валерій, що для Вас є ансамбль П. Вірського?
– Це колиска Українського народного танцю з Патріархом танцю Павлом Вірським. Його програма “Ми з України” – це обличчя епохи 20-го сторіччя.
– Цікаво, а що було до П. Вірського?
– Треба почати з кінця 19-го сторіччя. Санкт-Петербург. Це тріумф класичного танцю на чолі з М. Петіпа, де в класичних спектаклях вже присутня низка характерних народних танців: італійського, польського, українського. Кінець 19-го сторіччя. Київ. Постановка танцювальних картин “Жнива Малоросії” хореографа Е. Ленчевського, початок 20-го сторіччя - постановка першого балетного спектаклю “Пан Каньовський” балетмейстера В.Литвиненка. В цьому балеті були народні танці – “Ковалі”, “Шевчики”, “Ляльки”. Трохи пізніше був створений блискучий ансамбль солістів “Орбелбол”, в програмі котрого був Запоріжський танець на присядки “Герць”. Народжується драматичний театр. Метри театру – К. Кропивницький, М.Садовський включають в свої спектаклі народні танці: “Гопак”, “Веснянку”, “Козачок”, “Аркан”. Пройде час, і руки досвідченого майстра Вірського зроблять з них перлини народного танцю. А першими хореографами-фундаторами фольклористики були В. Верховинець з Центральної України, та Р. Герасимчук із Західної України, з ким П. Вірський в майбутньому буде в близькому творчому контакті. Їх вплив на концертні програми та вистави був надзвичайним. В 1936 році В.Верховинцем був створений перший ансамбль “Женхоран” і в період вакханалії сталінізму - 1938 року за надуманий націоналізм його було знищено в таборі.
Я вас провів короткою стежкою історії українського танцю, щоб показати, що до П. Вірського був фундамент, але він був на рівні примітивного фольклорного мистецтва.
– Валерій, а де в цей час був П. Вірський?
– Його зоряний шлях починається з 1927 року. Він перший випускник Одеського музично-драматичного училища, клас професора В.Преснякова, де викладав знаменитий педагог, засновник характерного танцю російського балету, учень Маріуса Петіпа А. Ширяєв. В подальшому в Москві він вчиться у блискучого хореографа Касяна Голейзовського, учня реформатора класичного балету Михайла Фокіна, також учня М.Петіпа. Ось таке геннетичне дерево нашого Павла Вірського. Можна сказати, концертна завіса українського академічного народного танцю була відкрита. На орбіту танцю виходить особистість. Перші кроки П.Вірського були в Одеському Оперному Театрі разом з балетмейстером М.Болотовим. В той час концертмейстером балетного залу був знаменитий в майбутньому піаніст Святослав Ріхтер. Їх дружба буде довгою, особливо близькою, коли П.Вірський жив і працював в Москві. Він – соліст і балетмейстер балету “Червоний мак”, постановник балетів: “Есмеральда”, “Міщанин із Тоскани”, “Чорне золото”, знаменитого “Гопака” в опері “Запорожець за Дунаєм” і багато інших. Пізніше Павло Павлович - головний балетмейстер ансамблю пісні і танцю Червоної Армії. Його солдатські танці і сьогодні є золотим фондом армійського ансамблю. Повернувшись в Україну, Вірський очолює Ансамбль народного танцю України. Тут він у своїй стихії. Оновлює склад випускниками балетної школи та береться до створення програми “Ми з України”. Знання хореографічної спадщини фольклорних традицій, робота з композиторами: І. Іващенком, Я. Лапинським, художниками: А. Петрицьким, Ф. Ніродом, практичний досвід як соліста балету, академічні знання дають можливість П.Вірському переглянути минуле та будувати сучасне. В його новаторстві не було розриву з минулим, а скоріше розвиток традицій минулого, але через призму Великого Майстра. Він об’єднав народний танець з класичним, котрий стає Академічним з яскраво створеною естетикою танцю П. Вірського. І все це треба виносити, перестраждати та донести в балетному залі не тільки асоціаціями, взятими з живопису, скульптури, поезії, літератури, але й пластичним акторським показом, бо в образах та пластиці – портрет народу. Коли він показував, він був неперевершений. В той час можна було вибачити всі його складні риси характеру, притаманні талановитій людині. Вірський підпорядкував танець законам театрального дійства, тонко стилізував фольклор, як творчу спадщину багатьох поколінь. Він вірив і йшов до поетичного танцю, і все своє життя під час довгих постановочних годин не погоджувався з тим, що не співпадало з його розумінням краси. Це було і залишилось в моїй пам’яті. Він був Магом танцю. Як кажуть: “Він горів яскравим полум’ям генія”. Він був професіоналом, а це практичний досвід помножений на академічні знання і їх блискуча реалізація. Але П.Вірський був Патріархом танцю, а це вже вища форма: талант помножений на титанічний труд.
– Ви називали Вірського ”Патроном“…
– Чому ”Патрон“? В балетному залі він був Богом. Виснажений, мокрий, але натхненний, він працював з нами по 3-4 години без перерви. І ми, фанати, його любили і з повагою говорили “Патрон”, бо ми знаєм і ”пістонів”. Такої балетмейстерсько-репетиторської праці я не зустрічав більше ніколи. Це для мене – Еталон. Він був фантастичний ”Майстер Нюансів“. Під час постановочної праці в залі були лиш актори, задіяні в цїй репетиції. Він був багатогранним в своїй пластиці, образності і емоційності. Він заряджав нас своєю енергією і розкривав наші можливості для втілення своїх ідей. Прийде час, і я обов”язково відкрию секрети його майстерності балетмейстера і репетитора і повідаю хореографам дух танцю Павла Вірського.
– А що ви особисто унаслідували від свого ”Патрона“?
– Все те, чим я сьогодні професійно займаюсь. Це сума знаннь - практичного досвіду з Павлом Вірським та теоретичних дисциплін Санкт-Петербурзької консерваторії. І з любов’ю та вдячністю згадую своїх епохальних педагогів: П.Гусева, О.Берг, О. Виноградова, І. Глікмана. Балетмейстерів, котрі побачили в мені здібності хореографа – Г.Майорова, М.Есембаєва, Г. Кирилову.

... Валерій, ви довгий час були художнім-керівником та директором. Питання розділу цих посад сьогодні дуже актуальне. Ваше ставлення до цього питання?
– Дійсно, за плечами 14-річний досвід художнього керівника-директора ансамблю «Калина» м. Києва. І на це питання однозначно відповісти неможливо. Є керівники, котрі все встигають – і зміну програми, і фінансове забезпечення. Але це як виняток. Взагалі, як на мене, художній керівник має займатися творчістю, а директор – фінансово-господарською діяльністю. Мені здається, декому час зрозуміти, що закінчилась епоха «розвиненого соціалізму», колективи вже йдуть дорогою «розвиненого капіталізму». Ми вже в „ринку”, і на мій погляд, директорм-менеджером має бути людина з фінансовою освітою, знанням ринкових відносин та іноземної мови, а художній керівник має спиратися на генерального директора у своїй роботі.

У нас є низка Академічних вузів і таланти треба шукати серед молоді, національно-орієнтованих, які б могли стати конкурентно-спроможніми художніми керівниками та директорами-менеджерами. На мою думку, доцільно при вищих учбових закладах культури створити творчі колективи-лабораторії і надавати змогу здійснювати студентами проведення гала-концертів. Завідуючим кафедрами проводити селекціонування талантів на фестивалях і конкурсах за жанрами з подальшими пільгами вступу і навчання. Візьміть за приклад великий спорт –футбол. Там в кожному солідному клубі є свій селекціонер з перспективної молоді.

Це має бути складовою кадрової політики Міністерства освіти та Міністерства культури, особливо сьогодні, на зміні економічних епох. І це право неможливо забирати у Міністерства культури. Бо кадри вирішують все. А за цим стоїть розвиток національного мистецтва України. Національні колективи, де більше ста творчих працівників, як в Ансамблі танцю імені П. Вірського і в хорі ім. Г. Верьовки – це, власне, і є справжні могутні театри. Російський музикознавець І. Способін у підручнику «Музична форма», на мій погляд, дає чітке визначення ансамблю - це малі за формою склади: дуети, тріо, квартети і т.ін. Отож, Ансамбль П. Вірського – це склад Національного театру танцю. Об’єднайте ці два колективи. Це і є склад Національного театру опери та балету імені Т. Г. Шевченка. І уявіть собі, Національний театр опери та балету має в репертуарі тільки балет «Лебедине озеро» та оперу «Запорожець за Дунаєм». То скажіть мені, де за кордоном в супербагатих державах, є театральні трупи такої кількості акторів і з репертуаром в один спектакль? Ось тут і головна проблема. У публіки є право вимагати від художніх керівників цих фактично театрів, нових горизонтів. Бо з бюджету держави за кошти народу тримаються ці колективи. Тому, можливо, час змінити статус названих ансамблів у форму театральну. І тоді все запрацює: щорічно оновлений репертуар, (а не десятки років без змін), фінансові звіти, новий штатний розклад, де частина людей буде на довготривалих контрактах, інша - на короткотривалих. Театр мусить додатково заробляти для себе, а не існувати лише на народні кошти. В кінці життя Павло Вірський мріяв і говорив про нову епоху, саме про такий театр з національними виставами. В 2000 році всесвітньо відомий майстер танцю, до речі наш земляк з Києва, художній керівник ансамблю танцю СРСР, сьогодні Росії, І.А. Моісєєв разом з своїм першим помічником і зіркою танцю Л. Головановим та президентом української академії танцю Ю.Станішевським, були присутні на репетиції ансамблю «Калина», де я представив їм частину своєї програми. Після цього ми мали два дні спілкування. Цю розмову я часто згадую. Це дійсно великий майстер. Однією з тем, навколо котрої ми мали глибоку розмову – це майбутні шляхи розвитку танцювального жанру: форми концертних програм, теми, музика, сценографія. Бо ціж самі питання стоять і перед російськими національними колективами. Оцінка І. А. Моісеєва, як і мого вчителя П. П Вірського співпадає. Майбутнє національних ансамблів вбачається ними в трансформації в театри народного танцю. Більш розширену цю розмову я викладу в наступній статті «Традиції й новаторство». З цим висновком наших метрів я повністю згоден. А у нас, нащадків, у 21-сторіччі, тільки залишилось питання “Are you ready?” (Ви готові?) Всі сьогодні заздрять театру танцю Бориса Ейфмана. Регулярні гастролі в Європу, Америку, де до закінчення діючого контракту на гастролях підписується контракт на новий сезон, з новою виставою. Бо там є цілісні спектаклі з драматургією, музикою, дизайном, котрі кожного року поновлюються. Ось це і подобається закордонному глядачеві. Актори моляться на нього, отримуючи пристойну платню і творчість. А що за цим стоїть? Особистість. Творчість. І шалена праця всіх, і, в першу чергу, хореографа. В нашій же рідній ситуації, як на картині Брейгеля «Сліпці». Є рух, але куди?. Згадаймо Станіславського: «Немає сьогодні. Є рух із вчора – в завтра». Тільки з відкритими очима. Це форма життя на Заході і я живу за нею. Тут немає нічого нового, наш товар – це наша творчість. Тому основний товар національних колективів в Україні – це їх концертні програми, спектаклі, фільми і коефіцієнт їх рентабельності. А далі – пошук ринку збуту.
– Тобто, ви вважаєте, що для таких творчих колективів один звітний концерт на рік, декілька урядових концертів в Палаці мистецтв “Україна” невеликі гастролі по Україні та одна зарубіжна подорож на рік не достатньо?
– Так. І саме тому, що народ своїми податками певною мірою їх фінансово підтримує як елітні колективи, що працюють на пропаганду мистецтва і на бренд держави. До речі, в США і Канаді держава частково фінансує свої театри, а далі вони самі заробляють. Варто створити на кшталт Західних інституцій при Міністерстві культури Раду меценатів для підтримки нових мистецьких проектів і тих лідерів колективів, які здатні талановито реалізувати ці вистави і наперед визначати їх доцільність. Вивчити досвід США та Європи про створення Ради директорів-спонсорів при театрах, та державну програму підтримки акторів пенсійного віку. Звичайно, є ще багато професійних нюансів, про які в кожному окремому випадку теж треба говорити окремо. Тільки бажано, щоб кожна модель реформування була фахово обгрунтована та коректно виконана.

Якщо би Міністерство культури проводило атестацію своїх кадрів в центрі розвиненого капіталізму, то ротація кадрів зайняла б, мабуть, від 3 до 6 місяців. Ось таке тут життя. Треба міняти концертні програми, оновлювати кадри, одні - створюватимуть творчі програми,а інші- директори-менеджери, зуміють на цих виставах заробляти. Бо національна культура – це духовна опора Держави. Якщо наші колективи державні, а не приватні, то вони повинні брати участь в державотворенні. Їх творчі програми мають відповідати критеріям, котрі формують і цементують народ як націю.

Закінчуючи тему двох національних колективів, я би запропонував повернути увагу до їх засновників – велетнів 20-го сторіччя Г. Верьовки та П. Вірського, іменами котрих названі ці колективи, і розглянути на державному рівні разом з творчими колективами питання присвоєння їм звання Героїв України посмертно. Бо вони дійсно є Герої Пантеону Слави України.
– Солідарна. Дай Бог, щоб люди і уряд це почули.
– І останнє питання: як омолоджувати кадри?
– Відповідь лаконічна - тільки конкурсами на проекти і на займану посаду. Мистецтво може жити тільки через безперервне оновлення. Бо Новаторство – це традиція в розвитку. Бо що не розвивається, то відмирає, і не забувати слова класика «Тільки той гідний життя та волі, хто кожний день іде за нею в бій». А самі теж рухаємось вперед, бо спокій нам тільки сниться.
– На цій оптимістичній ноті ми сьогодні завершимо нашу розмову.
– Дякую Вам, пане Валерій…

Розмову вела Лідія Корсун,
кореспондент часопису “Час і події”, Чікаго, США. Торонто- Вінніпег-Нью-Йорк Червень 2005
P.S. Стаття подається в скороченні.

Copyright © 2004 Valery Dance Academy
All rights reserved.